Відповідати все ж прийдеться, рано чи пізно

Загалом відчуття було таке, ніби нічого особливого не трапилось. Напевно насправді так і було, я нічого не зробив дивовижного, чи незвичайного, чи огидного. Я усього лише підняв слухавку і відповів на декілька запитань і все, я навіть не планував нічого, у мене не було ніякого умислу, я не хотів нікому нічого злого, я усього лише взяв слухавку і відповів на пару запитань. Але після того, як я її поклав, світ повністю змінився. Перші декілька секунда я взагалі не усвідомлював, що саме трапилось, потім з'явилась підозра, а за пару секунд з'явились ці двоє, узяли мене і потягнули, світ обірвався...

Пам'ятаю, що стою я і думаю...

• В кінці-кінців що я зробив?
• Звісно нічого страшного, є просто рішення, що цей вчинок не вартий того аби його робити і тепер коли справу зроблено буде за це покарання.
• Хто буде карати? І власне чому вони мене мають судити, хто вони, яке вони мають право?
• Вони це ті хто встановлює правила, а правила потрібні, вони допомагають нам жити, спеціально встановлюють правила аби усім було комфортно і якщо хтось їх порушує то мусить відвідати.
• Дивно якось, правила за порушення яких маю відповідати. Зараз кожен сам собі правила приймає, я ж не можу знати правила кожного. Цікаво я хоч комусь зробив гірше тим, що порушив ці правила, чи ці відповідальність тільки заради відповідальності?
• Так звісно зробив, це ж правила, порушення їх завжди робить комусь гірше.
• Дивно, чомусь жодного разу не відчував погіршення через порушення цього правила іншими, а його порушували, сотні разів порушували, я знаю.
• Ні, завжди ставало гірше, гірше і гірше до тих пір поки ти сам не зробив цього порушення, це і є, так би мовити, апогей погіршення.
• Ясно, ну і що далі?
• Далі ти будеш нести відповідальність.
• Яку відповідальність?!!
• Ясна річ яку, найжорстокішу, тебе позбавлять найдорожчого для тебе!
• Але чому?!! Я все зрозумів, я не буду більше так робити!!! Та і невже це дрібне порушення тягне на таке?!!!
• Так, є процедура і ми мусимо її дотримуватись. Усі порушники, мусять заплатити найдорожчим.
• Але я міг цього не робити і нічого не було б!!!
• Міг, та вже пізно. Раніше треба було думати, раніше...
• Ні це неправильно, я все життя прагнув до цього, ось нещодавно я це отримав, і тепер у мене все це буде забрано через те, що я зробив таку дрібницю?!!!
• Так... Ти знав, що це можливо, іноді ночами ти навіть відчував що це відбудеться, ти відчував незворотність цієї події, відчував цю безвихідь.
• Але я можу зараз все змінити! Я зараз подзвоню за цим номером і все поясню, я заберу свої слова назад і все!!!
• Ні! Вже пізно! ТА і не в дзвінках справа, все почалось на багато раніше, але ти і сам знаєш. Все... Вища міра покарання! Власне як і завжди! Завжди і за все, Вища Міра Покарання!
• Але ні, так не повинно бути, я не вірю, це не правильно!!! Взагалі, я все зрозумів, я все зрозумів, як же другий шанс, як же можливість виправитись? Я все зрозумів, чому одразу так, раз і все, так простіше за все, раз і кінець, без попереджень. Але ж я можу все виправити, вірніше я можу більше не робити так, я можу робити по іншому, я можу, можу. Так не правильно!!!
• Пізно, вже пізно... Можливо і можеш, а можливо і ні, але ми не можемо ризикувати, зараз пробачимо, а потім ти знову, а за тобою все нові і нові... Ні, це занадто великий ризик! Все кінець: ввести вирок в дію!

Встиг відчути тільки дві емоції, спочатку паніка і повна відмова вірити, а потім спокій і примирення, якщо вже так, то краще розслабити, щоб судом не було... Все згасло...

Повернуся до реальності, стою на платформі, праворуч за декілька метрів від мене хлопець в навушниках слухає музику, з іншої сторони дівчина, якось дивно на мене дивиться, але раптом помічає, щось у мені і ніби робить вигляд, що не дивилась на мене.

Дивно, думаю я. Напевно я знову говорив сам з собою.

• Треба вирішувати ситуацію з цим дивним дзвінком... Якщо справді образилась то буде неприємно, я ж ніби не спеціально.
• Але ні я таки це зробив, тепер точно образиться...
• Але що я там зробив? Я просто зайнятий був...
• Але їй чи не все одно...

ТАК, СТОП!!! Знову мене починає розривати ця невпевненість, ці дивні два голоси в мені, що беруть мене під руки і несуть десь геть! Добре, що хоч зараз про себе думаю, а то розговорився на платформі метро, звісно дівчина на мене дивно дивилась. Уявляю себе: стою зі скляними очима на платформі і говорю сам з собою, сподіваюсь хоч пошепки.

Під'їхав потяг, я сам собі посміхнувся, підморгнув дівчині, вона зробила вигляд, що не помітила, звісно я б теж так зробив, і сіли в метро. А дівчина нічого, подумав я собі і уткнувся в книгу, яку щойно дістав з наплічника. Зв'язок зник і до виходу на поверхню я так нікому і не подзвонив. А там саме собою все вирішилось, просто вирішилось і все, але десь в глибині, все сильніше кріпло відчуття безвиході і нерозуміння.