Про романтику війни...

"...Лишь потом 

Кто-то долго не сможет забыть, 

Как, шатаясь, бойцы 

Об траву вытирали мечи..."

          

          В. Цой 

Коли пролунав перший постріл, все що я уявляв собі про війну втратило будь-який зміст. Все чому нас вчили, все про, що нам розповідали, все про, що колись я читав в книжках, все що ми пробували на тренуваннях і маневрах...

Я завжди був першим по влучності в усьому взводі, мій автомат, як мені здавалось в момент прицілювання просто зливався зі-мною, зараз здавався просто фантастично складними і не зрозумілим пристроєм. Коли поруч з моєю головою від цегляної стіни в усі боки полетіли скалки, а на самій стіні залишилась кілка-сантиметрова впадина, я усвідомив, що машинально шукаю важіль запобіжника і просто не можу чи то знайти його чи то переключати в потрібний режим, руки тримтіли, а ця ідіотська каска почали дивно налазити на очі... Почувши постріли, у відповідь, тобто з нашої сторони, я теж машинально підняв автомат і натиснув на спусковий гачок, я все ж зміг перевести важіль запобіжника в потрібний мені режим тож почув надзвичайно голосне тріскотіння та сильні удари в плече. Дивовижно але кожний постіл давався мені надзвичайно важко, виникало враження, що я власноруч штовхаю кожну кулю вперед, а вона без перебільшень має вагу не менше 100 кілограм, руки стали такими важкими, що й просто не міг більше тримати в них зброю, тож змушений був відпустити гачок. В цей момент я не тільки про влучність пострілів не думав, я навіть не бачив в кого я стріляю, виникало навіть враження, що їх, тих, що прийшли просто не має, не існує, а щіпки біля мене, це хтось з "наших" пожартував. Та разом з тим з диму прямо переді-мною метрів за 20-25 вибігло декілька солдат, їх уніформа давала мені ясно зрозуміти, що це не "наші"... Відчуття холоду охопило мене усього, голова стала якось ватною, а в районі шлунку з'явилось неприємне відчуття потягування... З титанічними зусиллями зібрав сили перевів свій автомат в ту сторону де були ці декілька, прицілився, на скільки взагалі міг це зробити, і пустив чергу в 5-7 набоїв. В цю ж мить один з них впав. Те що я зміг випустити таку влучну чергу була не зовсім моя заслуга, я так і не пусти спусковий гачок, у мене просто закінчились набої.
Разом зі-мною на позиції стояло ще двоє, один з нас був досвідченим солдатом, він поклав другого, тому я мав час на те щоб прийти до тями і присівши за кам'яний бар'єр, що утворився від зруйнованого будинку перезарядити свій автомат підвестись і зайняти бойову позицію. Дим від димової завіси, яку кинули чи то їхні, чи то наші поступово розвіювався. Стало зрозуміло, що напад на наш опорний пункт закінчено. Цілі та завдання, що були поставленні перед цими мертвими хлопцями, що зараз лежали  неподалік наших позицій нам не були відомі, але мертвими вони були усі.
В цей раз вперше похитнулась моє уявлення про війну. Нам говорили, що вони жорстокі військові вовки, яких ледве не від народження натаскують безжалісно вбивати людей і що кожен з них має на своєму рахунку безліч життів, з якими вони без зволікань покінчили, що вони не жаліють ні дітей ні жінок...
Коли я разом з іншими молодими затягував тіла цих "вовків" до наших шанців я побачив лише таких самих, як ми молодих хлопців, останньою емоцією яких був жах, які хотіли тільки одного - жити...
А ще нам дали наказ: вечорі, наш взвод відправився, як було сказано в наказі, що нам зачитали щойно "Проводити розвідку боєм", ми йтимемо такими самими групами по 4-5 чоловік, вихід за 5 хвилин...