Помилки, що тривають роками

 Ми йшли вздовж Лопані, потім піднялись якимось узвозом, вже не пам’ятаю яким саме, на площу Конституції, потім по Сумській в сторону площі Свободи. Ми йшли додому, хоча жили в різних кінця міста, але власне і йшли ми дорогою, яка не вела ні одного з нас додому. Ми йшли і переважно мовчали, хоча йшли для того, щоб поговорити. Ми йшли, а на вулиці був листопад... цієї осені зруйнувалось багато моїх мрій, які на початку вересня, здавались дуже реальними, здавалось, що все це запорука мого успіху і, що все це, вже майже дійсність. Ми йшли після чергового засідання, яке вже вів не я, але на якому я досі намагався “протиснути” одне очевидне майже для усіх рішення, яке було таким багато років до мене і багато після мене буде очевидним так само, яке сьогодні остаточно відхилили, як я не намагався переконати усіх в його необхідності.

Ще літом, усі ці люди згуртовувались навкруги мене, принаймні мені так здавалось, ми разом за це літо зробили дуже багато, а вже зараз я відчував дивний холод, який від них йшов... Ми йшли, а поруч з нами йшло життя міста, міста яка саме зараз, здавалось, нас не помічає зовсім...

• Ну добре - сказав я, коли пауза вже дуже затягнулась — ми хотіли поговорити.
• Так, я хотів тобі сказати, що ти повинен подумати, над тим Як ти говориш з іншими людьми...
• Що тут думати, я кажу очевидні речі, а через лінь, не бажання рухатись в перед і не вміння думати стратегічно, люди відмовляються чути мої слова!!! - я явно почав нервувати.
• Ну от бачиш — дуже спокійно особливо в порівнянні зі-мною сказав мій друг — саме про це я і кажу. Ти можеш казати очевидні дуже правильні речі, але то Як ти їх кажеш, ставить людей в позицію проти тебе... - це “може правильні речі” дуже потішило моє его і навіть трошки заспокоїло мене.
• Я не збираюсь підлаштовуватись під кожного, чому не можна слухати, те що я кажу, а не те як.
• Не став себе вище за інших — це велика помилка.
• А я не ставлю себе вищим ні за кого, я просто не хочу розжовувати очевидні речі, якщо це очевидно це треба робити і все.
• Ти ж керівник — цей аргумент завжди мене трошки ставив на місце — ти повинен бути мудрішим, поясни простіше, так щоб було справді очевидно, але не тоном “ви ідіот, нічого не розумієте”, без паузами після кожного очевидного слова, під час яких навіть я починаю думати, що ти нас зневажаєш — запала тиша.
• Але сам подумай — те, що я кажу очевидно... - далі я почав переказувати свою “очевидну теорію”.
• Це може бути очевидним, для тебе але не для інших, ти можеш помилятись, в кінці-кінців, ти припускаєш таку можливість.
  Я добре знав, що це більше маніпулятивний жест. Якщо я скажу ні, то виявиться, що нікого крім себе і чути не бажаю, якщо скажу так, то це значитиме, що не така вже і очевидна моя теорія. Тому я просто промовчав.
• Але ж сам подумай — намагався я перейти з форми, в якій пройшло засідання на її суть, оскільки в ній я був точно впевнений, а от те, що я не правильно при-підношу свої думки я і так давно знав, принаймні з того часу, коли місяць назад програв, чим повністю зруйнував хід усього наступного року, а можливо усього мого подальшого життя. І я продовжив про інші аспекти своєї “очевидно теорії”, все так само палко.
• З тобою важко...
• Зі-мною важко?!...
• Ти не боїшся залишитись сам?! - це питання мене насправді остудило.
• Ні. - відповів, хоч і збрехав, але дуже впевнено.
  З часів цієї розмови пройшло більше двох років. Можливо вона була трошки не така, точно з цим хлопцем, протягом цих двох років я ще декілька разів повертався до цієї розмови в різних формах, можливо це є збірна з усіх подібних розмов, можливо... Але коли я розумів, що це саме ця розмова, знав, що він правий, а я — ні.
  Але я не хоті визнавати свою неправоту, просто не хотів відчувати цей терпкий присмак, того, що “зрозумів, як правильно, що я помилявся і, що тепер все буде по іншому”, хоча по іншому не було б, до тих пір поки, я не розбився б об скелі своєї неправоти і остаточно залишився сам і на власному досвіді, сидячи на уламках життя, переконався в чому суть помилки, потім могло б бути по іншому, але не раніше.
  А можливо, через те, що я просто не хотів визнавати причини поразок тієї осені і не хочу це робити досі, як не кажу, що сам винен, глибоко в душі вірю, що мене образили, не зрозуміли, хоча я хотів зробити багато хорошого, знав, як це реалізувати і вірив в те, що це буде, а мене так...
  Хоча напевно, коли я все ж залишусь остаточно один, я дізнаюсь, що було більш правильним.
  Єдине - сподіваюсь, що все ж зараз поруч зі-мною є люди, яким важливіше суть моїх слів, а не те як я їх кажу. Які оцінять не красу моїх речень, а ту відвертість яка в них вкладена, за яку вони заплатять мені тим же, навіть, якщо мене це буде ображати, які будуть готові до кінця намагатись розібратись в чому між нами конфлікт і шукати вихід, бо зазвичай конфлікт через те, що я досі не визнав суть своєї неправоти. І тому їм доводиться багато від мене терпіти.
  Але я аж ніяк не вважаю себе кращим за інших.