Не люблю дивитись старі фотографії

Був день повернення в минуле. В те минуле, коли в мріях ми "рятували світи" і нас таких було багато, коли фраза "я не хочу жити в такі країні" не означала "я збираю документи на еміграцію", а всі хто її чув знали, що сказано "друзі ми зробимо все, щоб щось змінити", коли ми прокидались в чужих містах і квартирах не тому, що "був хороший вечір і я не знаю як я сюди потрапив", а тому, що їздили по всій країні по семінарам, тренінгам, проектам, мітингам, таборам і нас скрізь раді були прийняти.

Зараз для мене щось змінилось, навіть не знаю, що саме. Ніби і люди ті самі, і спілкуючись з кожним з них на одинці - вони ті самі мої друзі. Але коли вони усі разом - мені комфортніше за ними спостерігати зі сторони. І стало трошки сумно. Коли я дивлюсь на них, слухаю їх, я розумію, що мене це теж запалює. Але вже найменший вітерець моєї реальності, повністю гасить цей вогонь. 
Ще до кінця, як мені здається "їхнього свята", майже ні з ким не прощаючись я йду додому. Не через те що мені хочеться йти додому і не через те, що я не хочу бути там. А тому, що я не люблю дивитись старі фотографії. Вони наштовхують на одну, не надто розумну думку, що раніше завжди було краще ніж зараз.

Хоча я знаю, що все це лише у моїй голові...